· Ілля Добрий · Довідник · 20 хв. читати

Світове господарство, міжнародний географічний поділ праці, ТНК, типи економічних систем і типізація країн світу за рівнем економічного розвитку

Світове господарство та його формування

Поняття про світове господарство. Світове господарство є історично сформованою сукупністю національних господарств усіх країн світу, що пов’язані між собою всесвітніми економічними та політичними відносинами.

Міжнародний географічний поділ праці. Спеціалізація — це переважний розвиток тих виробництв, для яких на певній території умови є найкращими і більша частина продукції іде на обмін. Спеціалізація виникає залежно від географічного положення країни, природних умов та ресурсів, соціально-економічних умов: рівня розвитку держави, структури економіки, кваліфікованості трудових ресурсів, історичних традицій. Унаслідок спеціалізації між країнами виникає міжнародний географічний поділ праці — процес спеціалізації країн на виробництві певних видів продукції або наданні певних послуг.

У результаті міжнародного географічного поділу праці в країнах виникають виробництва міжнародної спеціалізації — тобто ті види діяльності виробничої сфери чи сфери послуг, що переважно зорієнтовані на експорт продукції або обслуговування іноземних громадян і насамперед визначають «обличчя» країни у світі.

Для виникнення таких виробництв, по-перше, держава повинна мати переваги у виготовленні певної продукції чи наданні послуг перед іншими (хоча б кількома) країнами. Переваги можуть полягати у якості товару чи послуги або ж у їхній низькій собівартості, що визначається багатствами природних ресурсів, сприятливими природними умовами, прогресивними технологіями виробництва.

По-друге, для формування виробництв міжнародної спеціалізації має бути попит на продукцію або послуги певної держави. Так, більшість європейських країн мають дефіцит нафтопродуктів, країни Перської затоки потребують обладнання для нафтодобування та нафтопереробки, Велика Британія не задовольняє повністю власні потреби у продовольчих товарах та ін. Тому поки існує попит на певні товари чи послуги, розвиваються й певні виробництва міжнародної спеціалізації країн.

По-третє, витрати на транспортування продукції до місця призначення або надання послуги мають бути економічно вигідними.

Хоча виробництва міжнародної спеціалізації країн є досить стабільними, з часом вони можуть змінюватися. Так сталося з «новими індустріальними країнами».

Умови існування, етапи формування світового господарства. Після того, як сформувалися виробництва міжнародної спеціалізації, виникла потреба в обміні продукцією між державами. Тому утворився світовий ринок — сфера обміну товарами та послугами між національними господарствами.

Світовий ринок став першою умовою існування єдиного світового господарства. Другою умовою став розвиток великої індустрії. Виробленої продукції вистачало не лише для внутрішнього споживання, а й для обміну. Нарешті, третьою умовою, без якої світове господарство не могло б існувати, є бурхливий розвиток транспорту. Адже саме він забезпечує обмін товарами на світовому ринку між національними господарствами, перевозить пасажирів до місць надання їм певних послуг.

Сучасне світове господарство дуже неоднорідне. Складається воно з різних за рівнем розвитку та структурою національних господарств, які розвиваються за своїми законами, але не ізольовано одне від одного. Нині світове господарство поділяють на три складові: ядро, напівпериферія та периферія.

Ядро — найбільш багаті й впливові країни, що виробляють якісні високотехнологічні товари. Їхнє господарство вирізняється найскладнішими сучасними технологіями та засобами виробництва. Економіка має постіндустріальний характер. Свою продукцію країни ядра експортують у напівпериферію та периферію світового господарства. Ядро сучасного світового господарства складають три основні його осередки: Північна Америка (близько 28%28\% номінального ВВП світу, МВФ, 2024 р.2024\text{ р.}), Європейський Союз (близько 17%17\% ВВП світу) та Азійсько-Тихоокеанський регіон (включно з Японією, Республікою Корея, Австралією й прибережно-технологічними центрами Східної Азії).

Напівпериферія складається з достатньо розвинених країн, які постачають на світовий ринок багато промислових і непромислових товарів. Однак ці країни мало впливають на світові економічні та політичні процеси. Їхня економіка має індустріальний характер і працює переважно на запозичених технологіях. До напівпериферії належать, зокрема, Бразилія, Мексика, Аргентина, Туреччина, Саудівська Аравія.

У ядрі та напівпериферії світового господарства сконцентрована левова частка світового виробництва. Понад 80%80\% ВВП світу та 75–80%75\text{–}80\% світової торгівлі припадає на Групу двадцяти (G-20\text{G-20}): 1919 національних економік, Європейський Союз та (з 2023 р.2023\text{ р.}) Африканський Союз (2121 учасник загалом). До G-20\text{G-20} належать економіки таких країн: США, Китай, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Бразилія, Росія, Італія, Індія, Канада, Австралія, Мексика, Республіка Корея, Індонезія, Туреччина, Саудівська Аравія, Аргентина, Південно-Африканська Республіка.

Периферія — найбільш відсталі країни Африки, Азії, Океанії, Латинської Америки, постачальники дешевої сировини на світовий ринок. У цих країнах панують диктаторські та авторитарні політичні режими, є політична нестабільність. Часто відбуваються перевороти, спалахують соціальні та міжетнічні конфлікти. Місцева еліта вкладає гроші поза межами своєї держави й обслуговує інтереси іноземних країн. Економіка має доіндустріальний (аграрний) характер.

Міжнародна економічна інтеграція. Поглиблення міжнародної спеціалізації та обміну привело до «зрощування» національних господарств груп країн та виникнення нової форми міжнародного географічного поділу праці — міжнародної економічної інтеграції. Вона передбачає глибокі і стійкі взаємозв’язки окремих груп країн, проведення ними злагодженої міждержавної економічної політики. Наслідком міжнародної економічної інтеграції є формування міжнародних економічних угруповань країн. Вони можуть бути регіональними, тобто такими, що сформувалися на основі спільного географічного положення держав, або ж виробничими, що виникли на основі подібної господарської спеціалізації територій.

Найвідомішими міжнародними регіональними угрупованнями є Європейський Союз, Угода США — Мексика — Канада (USMCA, з 2020 р.2020\text{ р.} замінила НАФТА), МЕРКОСУР, Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН), Форум «Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво» (АТЕС), Ліга арабських держав (ЛАД), Африканський Союз.

У сучасному світі посилюється економічний вплив групи країн БРІКС (БРІКС+). Первісна назва походить від перших літер англійських назв країн-засновниць: Бразилія, Росія, Індія, Китай, Південно-Африканська Республіка (у такому складі вони охоплювали понад 25%25\% площі суходолу, ≈42%\approx 42\% населення світу та давали ≈15%\approx 15\% світового номінального ВВП у середині 2010-х рр.2010\text{-х рр.}). З 11 січня 2024 р.2024\text{ р.} повноправними членами об’єднання стали Єгипет, Ефіопія, Іран та ОАЕ, а з 11 січня 2025 р.2025\text{ р.} — Індонезія (Аргентина відмовилася від приєднання), тож на розширений БРІКС нині припадає майже половина населення Землі. З 2006 р.2006\text{ р.} країни розпочали й політичне співробітництво. При цьому Китай та Індія домінують як глобальні постачальники товарів промислового призначення та послуг, а Бразилія, Росія та Південно-Африканська Республіка — сировини.

До виробничих (галузевих) міжнародних економічних угруповань належать насамперед ОПЕК (Організація країн-експортерів нафти, 1212 країн станом на 2024 р.2024\text{ р.} після виходу Катару, Еквадору й Анголи; ширша коаліція ОПЕК+) та Форум країн-експортерів газу (ФКЕГ); історично в XX ст. діяли також СІПЕК (експортери мідних руд, 1967–19921967\text{–}1992) та ІБА (експортери бокситів, 1974–19941974\text{–}1994).

Міжнародний географічний поділ праці, світове господарство та міжнародна економічна інтеграція
Рис. Міжнародний географічний поділ праці, світове господарство та міжнародна економічна інтеграція

Отже, сучасне світове господарство складається з великих інтеграційних систем — міжнародних економічних угруповань країн.

Транснаціональні корпорації (ТНК). Новими й самостійними суб’єктами геополітичної структури світу стали ТНК, а їх протистояння та економічна експансія визначають співвідношення сил на регіональному й глобальному рівнях. Серед найбільших глобальних корпорацій світу — Walmart, Amazon, Apple, ExxonMobil, Shell, Volkswagen, Toyota Motor, Samsung Electronics, Ford Motor, General Motors, Mercedes-Benz Group тощо. Доходи найбільших ТНК зіставні з ВВП середніх держав (наприклад, Walmart чи Toyota перевищують ВВП десятків країн світу). У правовому аспекті держава є вищою, а ТНК — підпорядкованою одиницею. Через домінування приватного інтересу над суспільним відбувається зрощування політики та бізнесу. ТНК отримали можливість активно лобіювати свої інтереси на внутрішньому й зовнішньому ринках і суттєво впливати на політичні рішення. Процеси глобалізації та лібералізації є продуктами їхньої діяльності.

За даними ООН, у світі існує понад 65 тис.65\text{ тис.} ТНК, які контролюють понад 850 тис.850\text{ тис.} зарубіжних компаній, у яких задіяно понад 74 млн74\text{ млн} осіб. На території промислово розвинених держав розміщується понад 80%80\% материнських компаній і близько 33%33\% дочірніх, у країнах, що розвиваються, — відповідно 19,5%19{,}5\% і майже 50%50\%, у країнах із перехідною економікою — приблизно 0,5%0{,}5\% і 17%17\%. Експансія ТНК фактично вирішує питання нового економічного і політичного переділу світу.

Одним із чинників залучення в Україну іноземних інвестицій є стимулювання діяльності ТНК. На вітчизняному ринку представлені глобальні корпорації: Coca-Cola, Samsung, Toyota, Nestle, Nokia, Metro Cash & Carry, Hewlett-Packard, British American Tobacco та інші. Найбільше проникнення в економіку України здійснили ТНК країн Європейського Союзу та США. Для них найбільш привабливими є виробництво продуктів харчування та напоїв, торгівля, фінансова сфера, машинобудування, транспорт, операції з нерухомістю, фармацевтика (швидкий обіг капіталу, мінімальні комерційні ризики).

Російські ТНК, зареєстровані в офшорних зонах, мали інші пріоритети в інвестуванні: виробництво палива та енергії, хімічні виробництва, металургія.

Спостерігається й негативний вплив експансії іноземних ТНК на низку виробництв української економіки (автомобілебудування, тютюнова і харчова промисловість), домінування експортних стратегій завоювання ринку та орієнтація на отримання короткострокових прибутків і відплив коштів. Основне завдання — узгодження інтересів іноземних ТНК зі стратегічними пріоритетами економіки України та створення власних конкурентоспроможних ТНК. Наприклад, «УкрАВТО» — найбільший в Україні виробник автомобілів, дистриб’ютор і постачальник сервісних послуг (підприємства в Україні та Польщі); кондитерська корпорація Roshen — лідер національного ринку кондитерських виробів (підприємства в Україні та Литві).

Типи економічних систем

Економічна система та її головні ознаки. Розвиток людського суспільства ґрунтується на виробництві матеріальних і духовних благ. Основою будь-якого суспільства є економічна система.

Економічна система — це сукупність усіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, яка спрямована на виробництво, обмін, розподіл, споживання товарів і послуг, а також на регулювання економічної діяльності.

Учасники діяльності економічної системи: виробник товару (продавець), посередник (реалізатор) і споживач (покупець) — фізичні та юридичні особи (виробничі підприємства, банки, біржі), як вітчизняні, так і іноземні. Між учасниками складаються економічні відносини, які визначають сутність економічної системи суспільства.

Економічна система має кілька головних ознак: переважна форма власності на засоби виробництва (державна, приватна чи суспільна); методи керування економікою (державне планування на певний проміжок часу або вільна конкуренція між виробниками); методи ціноутворення на товари.

Ціна — це грошове вираження вартості товару. Ціна залежить від пропозиції (кількості) товару на ринку та від попиту на товар із боку споживача. При зростанні пропозиції товару ціна падає, при збільшенні попиту — зростає. Фіксовані ціни встановлює держава, або вони складаються на ринку під час купівлі та продажу товарів.

Залежно від прояву трьох основних ознак, існує три основні типи економічної системи: традиційна, класична ринкова та планова (командно-адміністративна), а також змішана й соціально-ринкова моделі.

Традиційна та класична ринкова економічні системи. Історично першою виникла традиційна економічна система, основана на традиціях господарювання, що передаються від покоління до покоління. Характерна й донині для племен в Африці, Південній Америці, Азії, Океанії. Притаманна наявність багатьох форм власності з переважанням племінної, або общинної (колективної) власності на засоби виробництва (земля, знаряддя праці, одержана продукція). Панує ручна низькопродуктивна праця. Керують виробництвом члени родини. Економічним стимулом до праці є задоволення елементарних життєвих потреб у їжі, одязі, житлі. Ціни складаються на основі традицій (наприклад, кілограм бананів міняють на кілограм фініків, верблюда — на п’ять овечок). Економічні ролі визначаються спадковістю та становою належністю. Отже, традиційна економіка — це тип економічної системи, в якій традиції та звичаї визначають практику використання ресурсів.

Із часом технічний прогрес призвів до заміни ручної праці на машинну, родинна власність поступилася приватній, а традиційна економічна система — ринковій.

Класична ринкова економіка — це тип економічної системи, за якої роль основного регулятора економічних відносин відіграє ринок. Розподіл товарів відбувається через попит і пропозицію на них, тому на ринку складаються ціни на товар. Головна ознака ринкової економіки — відсутність зовнішнього впливу з боку держави. Це економіка цивілізованого підприємництва.

Принципи ринкової економіки:

  1. Переважає приватна власність на засоби виробництва та існує особистий економічний інтерес кожного учасника ринкового механізму як головний стимул розвитку господарства (підприємець прагне збільшити прибуток, найманий робітник — підвищити вартість праці, споживач — придбати товар за найнижчою ціною).
  2. Свобода підприємництва та вибору (підприємці визначають, що виробляти і кому збувати, наймані робітники вільні у виборі місця праці, споживачі вільні у виборі купівлі товару).
  3. Ринкове ціноутворення. Ринок через попит і пропозицію визначає, що й скільки має коштувати. Споживачі підтримують потрібні виробництва, купуючи їхню продукцію, або відмовляються від непотрібного товару, роблячи підприємство банкрутом. Регулятором цін є також конкуренція (розпорошення виробників і споживачів, що не дає змоги монополістам контролювати ціни).

Проте принцип ринкового ціноутворення не може працювати в неприбуткових сферах: охорона природи, боротьба зі стихійними лихами, захист осіб з інвалідністю, пенсійні фонди.

Планова економічна система. Для ринкової економіки характерна економічна нестабільність: періоди економічного зростання чергуються зі спадом, що супроводжується коливанням цін та інфляцією. У результаті конкуренції виникає безробіття, а також нерівність людей у розподілі ресурсів і доходів. Усі вади ринкової економічної системи потребують певного втручання держави в економічні процеси.

Тому людство намагалося знайти більш досконалу, соціально спрямовану справедливу економічну систему. Так виникла ідея планової економіки. У 1920-х рр.1920\text{-х рр.} було дві країни з такою системою: Радянський Союз і Монголія. Після Другої світової війни приєдналися ще 1212 країн: 88 країн Європи (Польща, НДР до 1990 р.1990\text{ р.}, Чехословаччина до 1993 р.1993\text{ р.}, Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія до 1991 р.1991\text{ р.}, Албанія), в Азії (1945 р.1945\text{ р.} — В’єтнам і Північна Корея (КНДР), 1949 р.1949\text{ р.} — Китай, 1976 р.1976\text{ р.} — Лаос) та в Америці (1959 р.1959\text{ р.} — Куба).

Планова економіка — це тип економічної системи, за якої економічні ресурси перебувають у державній власності, координація економічної діяльності здійснюється за рахунок централізованого планування, керівництва та контролю.

Адміністративно-командна система повністю або частково не визнає приватної власності на засоби виробництва. Основана на монопольному пануванні державної власності, відсутності конкуренції, директивному плануванні, неринкових господарських зв’язках, зрівняльному характері розподілу, ігноруванні законів товарно-грошового обігу, жорсткому ієрархічному підпорядкуванні суб’єктів господарювання.

Спеціальний державний орган регулює асортимент та обсяги товарів і послуг, ціни на всі види продукції, розмір заробітної плати громадян. Директивний план є способом розподілу обмежених ресурсів на основі державних завдань, обов’язкових для всіх підприємств. Контроль здійснюється на основі кримінально-адміністративної та партійної відповідальності. Обмін товарами планують із центру й реалізовують через систему державної торгівлі; інвестиційні рішення приймають централізовано.

Перевагами планової системи вважають порівняну економічну стабільність, рівномірний розвиток без криз, стабільні низькі ціни, низький рівень інфляції, гарантування соціальної рівності через невисокі зарплати. Водночас продуктивність праці низька, формується споживацьке ставлення до державних ресурсів (шкода довкіллю), державні підприємства не зацікавлені в технічній модернізації виробництва (продукція має гарантований збут). Через відсутність конкуренції виробник не враховує попит споживача, тому виникає дефіцит одних видів продукції й надлишок інших. Планова система супроводжується придушенням прав і свобод громадян, згортанням демократії.

Нині планова економічна система зберігається в чотирьох країнах. У Північній Кореї та на Кубі — суто командно-адміністративне господарювання. У Китаї та В’єтнамі планова система поєднується з елементами ринкової: працює малий бізнес, залучаються іноземні інвестиції, існує майнове розшарування суспільства.

Змішана економічна система. Змішана економічна система має такі характерні ознаки: ринкові механізми поєднуються з державними методами регулювання економіки; високий рівень розвитку продуктивних сил і розвинена інфраструктура поєднуються з різноманітними формами власності й рівноправним функціонуванням приватних, колективних, державних господарських суб’єктів; посилюється соціальна спрямованість розвитку економіки.

Така економічна модель сформувалася, зокрема, в США: держава сприяє підприємницькій діяльності, стимує розвиток нової техніки й технологій, підтримує перспективні виробництва; розширюється інформаційний та комунальний сектори економіки, ріст внутрішнього попиту перевищує ріст ВНП, зростають інвестиції; за рахунок системи пільг і допомог створюється прийнятний рівень життя.

Соціально-ринкова економічна система. Соціально-ринкова економіка — це система на основі ринкової саморегуляції з державним регулюванням соціальної сфери. За такої системи ні держава, ні приватний бізнес не можуть мати повного контролю над економікою.

Мета соціально-ринкової економіки — найповніше задоволення потреб і найвищий добробут кожного громадянина. Високі податки розподіляються на користь соціальних програм і малозабезпечених громадян. Держава відіграє головну роль у розподілі прибутків через програми державних видатків на соціальні потреби. Усі члени суспільства мають одержувати економічно обґрунтований життєвий мінімум. Людям, які не здатні себе забезпечити, надають державну допомогу і соціальний захист. Розвинена система державного страхування здоров’я, грошової допомоги родинам. Державні виплати отримують безробітні, пенсіонери та інші категорії населення.

Таку економічну систему створено у Скандинавських країнах: Швеції, Норвегії, Фінляндії. Економічна система Японії має схожі засади.

Економічна система в Україні. До розпаду Радянського Союзу економіка України була його частиною й характеризувалася як планова. З початку 1990-х рр.1990\text{-х рр.} наша держава почала кардинально змінювати напрям свого розвитку, що передбачало перехід від планової до ринкової економіки.

Перехідна економічна система характерна й для інших країн, що відходять від командно-адміністративної моделі. У таких умовах процеси трансформації відбуваються суперечливо, бурхливо, з гострими соціально-економічними потрясіннями, кризовими явищами. Саме таке становище характерне для України.

Під час економічних реформ відбулося роздержавлення багатьох підприємств: із державної у приватну власність перейшли засоби виробництва. Було створено ринкову інфраструктуру: організаційно-технічну (товарні біржі, оптові ринки, аукціони, торговельно-промислові палати, сервісні центри, ріелторські фірми тощо), фінансово-кредитну (банки, фондові та валютні біржі, страхові компанії, пенсійні фонди тощо), державно-регуляторну (біржі праці, митна система, державні фонди). Науково-дослідницьке та інформативне забезпечення ринкових відносин реалізують юридичні контори, рекламні агенції, аудиторські й консалтингові фірми, спеціальні навчальні та науково-дослідницькі заклади.

Нині Україну визнано державою з ринковою економікою. Використовуючи іноземний досвід ринкових відносин, слід корегувати його відповідно до українських реалій.

Типізація країн світу за рівнем економічного розвитку

Що таке типізація країн. Держави можна об’єднувати в групи за кількісними та якісними ознаками: площею, чисельністю населення, особливостями географічного положення, державним ладом. Але найважливішою ознакою країни є рівень її економічного розвитку, що визначається передусім показником валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення, а також індексом людського розвитку (ІЛР).

Групи країн за рівнем економічного розвитку. Соціально-економічна типізація — це поділ країн на групи залежно від рівня їхнього економічного розвитку та значення у світовій економіці й політиці.

За класифікацією Організації Об’єднаних Націй (ООН) країни поділяють на чотири типи: високорозвинені країни (4242), країни, що розвиваються (близько 130130), країни з перехідною економікою (1818) та країни з плановою економікою (44).

Соціально-економічні типи країн світу

1. ВИСОКОРОЗВИНЕНІ КРАЇНИ (4242)

  • 1.1. Країни «Великої сімки» (головні країни, або G-7\text{G-7}): ВВП на особу 36 000–55 000 дол.36\,000\text{–}55\,000\text{ дол.} на рік; рівень ІЛР дуже високий або високий; постіндустріальне суспільство; вирішальний вплив на світову політику (США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія, Канада).
  • 1.2. Невеликі високорозвинені країни Європи (1515): ВВП на особу 40 000–98 000 дол.40\,000\text{–}98\,000\text{ дол.} на рік; рівень ІЛР дуже високий; високотехнологічні виробництва, які працюють на зовнішній ринок; значна роль сфери послуг; другорядна роль у світовій політиці (Норвегія, Швеція, Фінляндія, Данія, Ісландія, Швейцарія, Австрія, країни Бенілюкс, країни-карлики).
  • 1.3. Переселенські країни (44): ВВП на особу ≈35 000 дол.\approx 35\,000\text{ дол.} на рік; рівень ІЛР дуже високий або високий; високий рівень індустріалізації; аграрно-сировинна спеціалізація (Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканська Республіка, Ізраїль).
  • 1.4. Країни середнього рівня економічного розвитку (1616): ВВП на особу ≈35 000 дол.\approx 35\,000\text{ дол.} на рік; рівень ІЛР високий; індустріально-аграрні країни; фінансова та технологічна залежність від високорозвинених країн (Іспанія, Португалія, Греція, Ірландія, Мальта, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Латвія, Литва, Естонія, Словенія, Хорватія).

2. КРАЇНИ, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ (близько 130130)

  • 2.1. Нові індустріальні країни (НІК) (1010): ВВП на особу 15 000–85 000 дол.15\,000\text{–}85\,000\text{ дол.} на рік; «економічне диво»: високі темпи (7–12%7\text{–}12\% на рік) економічного зростання; рівень ІЛР високий або середній; дешева робоча сила; гарантований ринок збуту продукції: товари народного вжитку (моделі розвитку: азійська — Республіка Корея, Сінгапур, Тайвань, Малайзія, Таїланд, Індонезія, Туреччина, Філіппіни; латиноамериканська — Бразилія, Мексика, Аргентина).
  • 2.2. Нафтодобувні країни (1313): ВВП на особу 15 000–132 000 дол.15\,000\text{–}132\,000\text{ дол.} на рік; рівень ІЛР переважно середній; вузька спеціалізація та одноманітна структура експорту; залежність від світового ринку (Саудівська Аравія, Кувейт, Катар, Оман, Об’єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Ірак, Бруней, Лівія, Габон…).
  • 2.3. Країни — дрібні острови (1414): ВВП на особу 15 000–25 000 дол.15\,000\text{–}25\,000\text{ дол.} на рік; рівень ІЛР переважно середній; спеціалізація: туристичний бізнес та банківська справа (Багамські Острови, Барбадос, Антигуа і Барбуда, Сейшельські Острови, Бахрейн…).
  • 2.4. Країни великого потенціалу (4444): ВВП на особу 2000–4000 дол.2000\text{–}4000\text{ дол.} на рік; рівень ІЛР середній та низький; аграрна монокультурна спеціалізація (більшість країн Азії, Латинської Америки та Океанії).
  • 2.5. Найменш розвинені країни (4444, 2024 р.2024\text{ р.}): низький дохід на особу, слабка частка обробної промисловості та низький ІЛР (Африка — 3232 країни, Азія — 88, Океанія — 33, Латинська Америка і Карибський басейн — 11).

3. КРАЇНИ З ПЕРЕХІДНОЮ ЕКОНОМІКОЮ (1818): ВВП на особу 2700–30 000 дол.2700\text{–}30\,000\text{ дол.} на рік; рівень ІЛР переважно середній; реформа з переходу від планової до ринкової економіки; дешева робоча сила; підпорядкована роль у світовій політиці (Росія, Україна, Білорусь, Молдова, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан, Туркменістан, Сербія, Чорногорія, Боснія і Герцеговина, Північна Македонія, Албанія, Монголія).

4. КРАЇНИ З ПЛАНОВОЮ ЕКОНОМІКОЮ (44)

  • 4.1. Країни з елементами ринкової економіки (22): Китай, В’єтнам.
  • 4.2. Країни з централізовано керованою економікою (22): КНДР, Куба.

Високорозвинені країни. На високорозвинені країни припадає 1/41/4 площі всіх держав, у них проживає понад 1/61/6 населення планети, проте вони виробляють майже 3/43/4 валового світового продукту. Країни є членами міжнародних економічних організацій, 2727 країн входять до Європейського Союзу (ЄС), більшість є членами військово-політичного блоку НАТО. У їхньому господарстві стрімко зростає роль невиробничої сфери.

Країни «Великої сімки» (головні країни, або G-7) — це США, Японія, Німеччина, Франція, Велика Британія, Італія та Канада. Вони мають показники ВВП на душу населення 36 000–55 000 дол.36\,000\text{–}55\,000\text{ дол.} на рік, рівень ІЛР дуже високий (понад 0,90{,}9) і високий (0,8–0,90{,}8\text{–}0{,}9). Вони є головними експортерами на світовий ринок наукомісткої промислової продукції: електроніки, робототехніки, новітніх матеріалів. Ці країни перейшли до постіндустріального суспільства, в якому провідною є сфера послуг, де зайнято понад 70%70\% населення. Країни «Великої сімки» мають вирішальний вплив на світову політику; усі вони (крім Японії) є членами НАТО, а США, Велика Британія і Франція — ядерні держави, постійні члени Ради Безпеки ООН.

Невеликі високорозвинені країни Європи — це 1515 різних за площею держав: Скандинавські країни (Норвегія, Швеція, Фінляндія), Данія, Ісландія, країни Бенілюкс (Бельгія, Нідерланди, Люксембург), Швейцарія, Австрія та європейські країни-карлики (Монако, Андорра, Ліхтенштейн, Сан-Марино, Ватикан). Їхні показники ВВП на душу населення зазвичай перевищують країни «Великої сімки»: 40 000–98 000 дол.40\,000\text{–}98\,000\text{ дол.} на рік на людину. Ці країни очолюють перелік країн світу за рівнем ІЛР. Провідне місце посідають галузі високого технологічного рівня, які працюють на зовнішній ринок (вузький внутрішній ринок і нестача сировини; наприклад, Швейцарія експортує понад 90%90\% вироблених годинників). Значну роль відіграє невиробнича сфера: банківська справа, міжнародний туризм, транспортні послуги. Деякі є партнерами по НАТО (Ісландія, Норвегія, Данія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург), інші — нейтральні країни.

Особливий підтип становлять переселенські країни. Нині це розвинені держави, а в минулому колонії Великої Британії: Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканська Республіка та Ізраїль. Вони мають подвійний характер економіки: високий показник ВВП на душу населення (в середньому 35 000 дол.35\,000\text{ дол.}) та високий рівень індустріалізації поєднуються з аграрно-сировинною спеціалізацією, високою продуктивністю праці та позитивним торговельним балансом. Австралія та Нова Зеландія мають дуже високий рівень ІЛР, Ізраїль та ПАР — високий.

До країн середнього рівня економічного розвитку відносять Іспанію, Португалію, Грецію, Ірландію, Мальту, Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Румунію, Болгарію, Латвію, Литву, Естонію, Словенію, Хорватію. ВВП на душу населення становить у середньому 35 000 дол.35\,000\text{ дол.} на рік на людину, рівень ІЛР високий. Це індустріально-аграрні держави з високим рівнем індустріалізації, розвиненою сферою послуг та міжнародним туризмом, які відчувають фінансову й технологічну залежність від більш високорозвинених держав; більшість є членами НАТО.

Країни, що розвиваються. Найчисленніша група держав світу: на них припадає 1/21/2 площі всіх країн і понад 1/21/2 населення Землі, проте вони дають тільки 1/51/5 ВВП світу. Усі вони є колишніми колоніями, тому їхньою головною метою є подолання соціально-економічної відсталості та залежного становища. Більшість є аграрними суспільствами, які вивозять продовольство чи сільськогосподарську сировину, а серед промислових виробництв переважає добувна промисловість. Часто господарство є монокультурним — із вузькою спеціалізацією на кількох або одній експортній галузі.

Нині сюди переносять експортноорієнтовані працемісткі й технологічно нескладні (автоскладання, легка промисловість) або екологічно брудні (чорна та кольорова металургія) виробництва, хоча в окремих країнах розвивається й точне машинобудування.

Державами, що найбільш динамічно розвиваються, є нові індустріальні країни (НІК): з середини 1970-х рр.1970\text{-х рр.} — далекосхідні «тигри» (Республіка Корея, Сінгапур, Тайвань, Гонконг), у 1980-х рр.1980\text{-х рр.} — Бразилія, Мексика, Аргентина, з 1990-х рр.1990\text{-х рр.} — Малайзія, Таїланд, Індонезія, на початку XXI ст. — Туреччина, Філіппіни. Їхні темпи зростання сягали 7–12%7\text{–}12\% (нині 4–7%4\text{–}7\%), ВВП на душу населення — у середньому 15 000–25 000 дол.15\,000\text{–}25\,000\text{ дол.} (Сінгапур — понад 85 000 дол.85\,000\text{ дол.}, Тайвань — майже 47 000 дол.47\,000\text{ дол.}, Республіка Корея — понад 36 500 дол.36\,500\text{ дол.}). Спеціалізація — побутова техніка, тканини, одяг, взуття, автоскладання, судноскладання, металургія. Вирізняють азійську модель (високий вплив держави, орієнтація на зовнішній ринок) та латиноамериканську модель (орієнтація на імпортозаміщення).

Другий підтип — нафтодобувні країни з високими прибутками: країни Перської затоки (Саудівська Аравія, Кувейт, Катар, Оман, ОАЕ, Ірак), Бруней, Лівія, Габон. ВВП коливається від 15 00015\,000 до 50 000–132 000 дол.50\,000\text{–}132\,000\text{ дол.} на людину, ІЛР переважно середній. Мають вузьку спеціалізацію й залежність від світових цін на нафту, проте нині розвивають нафтопереробку й туризм.

До дрібних островів із високими прибутками належать Багамські Острови, Барбадос, Антигуа і Барбуда, Сейшельські Острови, Бахрейн (спеціалізація — туристичний бізнес і банківська справа; ВВП 15 000–25 000 дол.15\,000\text{–}25\,000\text{ дол.}).

Найчисленнішим підтипом є країни великого потенціалу (4444 держави Азії, Латинської Америки та Океанії; ВВП 2000–4000 дол.2000\text{–}4000\text{ дол.}, ІЛР середній та низький; аграрні, частково монокультурні, з переважанням гірничодобувної, харчової та легкої промисловості).

Найбідніші держави об’єднують у групу найменш розвинених країн (4444 країни за списком ООН на 2024–2025 рр.2024\text{–}2025\text{ рр.}: Африка — 3232, Азія — 88, Океанія — 33, Латинська Америка й Карибський басейн — 11). За критеріями ООН у них низький дохід на душу населення, вразливість економіки та низький індекс людського капіталу; вони мають право на міжнародну фінансову й торговельну підтримку.

Країни з перехідною економікою. Належать країни, що виникли після розпаду СРСР (Росія, Україна, Білорусь, Молдова, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан, Туркменістан), частина постсоціалістичних держав Європи (Сербія, Чорногорія, Боснія і Герцеговина, Північна Македонія, Албанія) та Монголія. ІЛР переважно середній або високий, а ВВП на душу населення коливається в широких межах — від країн із низьким рівнем доходу (Таджикистан, Киргизстан) до вищих показників у Казахстані та балканських країнах; ринкові реформи відбуваються нерівномірно (відкритіше — на Західних Балканах, у Грузії та Молдові; повільніше — в Україні через війну та в державах із високою часткою держсектору на кшталт Білорусі й Туркменістану). Країни ж Центрально-Східної Європи та Балтії (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Болгарія) вже завершили цей перехід, стали членами ЄС і входять до групи високорозвинених країн (підтип 1.41.4).

Країни з плановою економікою. Китай, В’єтнам, Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР), Куба. Головною формою власності залишається державна. За характером перетворень виділяють країни з елементами ринкової економіки (Китай, В’єтнам, із залученням іноземного капіталу та вільними економічними зонами) та країни з централізовано керованою економікою (КНДР, Куба).

Перевірка знань на НМТ

Назад