· Ілля Добрий · Довідник · 13 хв. читати

Національна економіка, ВВП, ВНП та ІЛР, секторальна модель економіки, форми суспільної та просторової організації й чинники розміщення виробництва

Національна економіка

Поняття про господарство. Господарство — сукупність усіх видів людської діяльності для задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства та забезпечення його розвитку. Господарську діяльність також називають економікою.

Рівні господарства:

  • Домашнє господарство — найменший рівень, приватне господарство окремої родини.
  • Особисте селянське господарство — діяльність фізичної особи або родини на землі для задоволення власних потреб у сільгосппродукції та реалізації надлишків (може надавати й послуги, наприклад сільського зеленого туризму).
  • Міське господарство — сукупність служб, інженерних споруд, мереж, підприємств і установ міста для задоволення комунальних, побутових, матеріальних і соціально-культурних потреб мешканців (складова — житлово-комунальне господарство).
  • Національна економіка (національне господарство) — сукупність взаємопов’язаних видів людської діяльності в межах країни, що історично сформувалася з урахуванням її географічного положення; охоплює виробництво товарів і послуг, обмін, розподіл і споживання.
  • Світове (глобальне) господарство — національні господарства країн світу, поєднані економічними й політичними відносинами.

Поняття про виробництво. Виробництво — процес створення матеріальних і духовних благ, необхідних для існування та розвитку країни.

Вирішальним фактором є праця людини; також необхідні предмети виробництва (сировина й матеріали; на селі — земля) та засоби виробництва (машини, обладнання, фінанси). Сукупність зайнятих працівників, предметів і засобів виробництва утворює продуктивні сили. Матеріальне виробництво поділяють на виробництво засобів виробництва та виробництво предметів споживання.

Послуги та їхні характерні ознаки. Послуга — дія індивіда на користь іншого, результат якої споживається в процесі її надання. Попит на послуги зростає завдяки НТП і підвищенню доходів.

Особливості послуг порівняно з матеріальною продукцією:

  1. Невіддільність (невідривність) від джерела — неможливо відокремити від людини чи машини, що її надає.
  2. Недовговічність — неможливо зберігати для подальшого продажу чи використання.
  3. Непостійна якість — залежить від виконавця, часу, місця та способу надання.

Спеціалізація і територіальний поділ праці. Території не є економічно самодостатніми через різні природні умови, природні й трудові ресурси.

Спеціалізація — переважний розвиток виробництв, для яких на певній території є найкращі умови, а більша частина продукції йде на обмін.

Унаслідок спеціалізації виникає територіальний поділ праці, рушієм якого є пошук економічної вигоди (мінімізація собівартості — витрат на виробництво й реалізацію — та максимізація прибутку).

Обмін та споживання. Територіальний поділ праці породжує обмін і формує ринок товарів і послуг. Кінцева мета — розподіл і споживання створених благ (без попиту господарство не отримує прибутку).

Показники економічного розвитку національної економіки. Головні макропоказники — ВВП і ВНП (загальні та на душу населення).

Валовий внутрішній продукт (ВВП) — сукупна вартість річного обсягу кінцевої продукції та послуг, вироблених на території країни всіма підприємствами (як національних власників, так і іноземців):

ВВП=ВГ+ВІ\text{ВВП} = \text{ВГ} + \text{ВІ}

де ВГ\text{ВГ} — вартість товарів, що належать громадянам країни; ВІ\text{ВІ} — вартість товарів, що належать іноземним громадянам.

До ВВП включають лише кінцевий продукт (без проміжних товарів для переробки чи перепродажу), а також не враховують продукцію домашніх господарств для власного споживання та тіньову економіку.

Для міжнародного порівняння номінальний ВВП переводять у долари США за обмінним курсом (лідери МВФ, 2024 р.2024\text{ р.}: США, Китай, Німеччина, Японія, Індія, Велика Британія, Франція, Італія, Канада, Бразилія/Росія). За ВВП за ПКС перша трійка (2024 р.2024\text{ р.}) — Китай, США та Індія.

Розрізняють номінальний ВВП (у поточних цінах) і реальний ВВП (у постійних базових цінах, залежить лише від зміни обсягів виробництва).

Найточніше рівень економічного розвитку відображає ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності (ПКС) у доларах США (визначено для 185185 країн).

Валовий національний продукт (ВНП) — сукупна вартість річного обсягу кінцевої продукції та послуг, одержана всіма національними виробниками як у межах країни, так і за кордоном (без доходів іноземців у країні):

ВНП=ВВП+ДЗ−ДІ\text{ВНП} = \text{ВВП} + \text{ДЗ} - \text{ДІ}

де ДЗ\text{ДЗ} — доходи національних виробників за кордоном; ДІ\text{ДІ} — доходи іноземців у межах країни. Якщо ВНП>ВВП\text{ВНП} > \text{ВВП}, громадяни країни отримують за кордоном більше, ніж іноземці всередині неї.

Індекс людського розвитку (ІЛР). Запроваджений ПРООН у 1990 р.1990\text{ р.} у щорічній «Доповіді про розвиток людини» (до 2013 р.2013\text{ р.} — ІРЛП). Спочатку враховував 33 показники: очікувану тривалість життя при народженні, рівень грамотності дорослого населення (середня та очікувана тривалість навчання, рівень профосвіти) і рівень життя (реальний дохід на душу населення в доларах США). У 2010 р.2010\text{ р.} додано ще 33: індекс соціально-економічної нерівності, індекс гендерної нерівності та індекс бідності.

Індекс людського розвитку — комплексний показник для міждержавного порівняння рівня життя, грамотності, освіченості та довголіття.

У доповіді ПРООН 2025 р.2025\text{ р.} (за даними 2023 р.2023\text{ р.}) ІЛР розраховано для 193193 країн і територій: дуже високий — >0,8> 0{,}8, високий — 0,7–0,80{,}7\text{–}0{,}8, середній — 0,55–0,70{,}55\text{–}0{,}7, низький — <0,55< 0{,}55. Україна має високий ІЛР: 0,7790{,}779 (доповідь 2025 р.2025\text{ р.}; за 2022 р.2022\text{ р.} — 0,7340{,}734, ≈100-те\approx 100\text{-те} місце), грамотність дорослих ≈100%\approx 100\%. Найнижчий ІЛР мають країни Тропічної Африки та окремі охоплені кризами держави Азії й Америки (Нігер, ЦАР, Чад, Південний Судан, Сомалі, Бурунді, Буркіна-Фасо, Малі, Афганістан, Ємен).

ТОП-10 країн і територій світу за показником ІЛР (Доповідь ПРООН 2025 р., дані 2023 р.)

МісцеКраїна / територіяІЛР (2023)Субрегіон світу (за геосхемою ООН)
1Ісландія0,972Північна Європа
2Норвегія0,970Північна Європа
2Швейцарія0,970Західна Європа
4Данія0,962Північна Європа
5Німеччина0,959Західна Європа
5Швеція0,959Північна Європа
7Австралія0,958Австралія і Нова Зеландія
8Нідерланди0,955Західна Європа
8Гонконг (Китай)0,955Східна Азія
10Бельгія0,951Західна Європа

ВВП на душу населення в окремих країнах світу (МВФ, 2024 р.)

КраїнаНомінальний ВВП на особу, USDВВП за ПКС на особу, міжнар. дол.Субрегіон світу (за геосхемою ООН)
Люксембург≈131 350\approx 131\,350≈143 740\approx 143\,740Західна Європа
Ірландія≈106 060\approx 106\,060≈140 270\approx 140\,270Північна Європа
Швейцарія≈105 670\approx 105\,670≈91 930\approx 91\,930Західна Європа
Норвегія≈94 660\approx 94\,660≈83 070\approx 83\,070Північна Європа
Сінгапур≈88 450\approx 88\,450≈133 740\approx 133\,740Південно-Східна Азія
США≈85 370\approx 85\,370≈85 370\approx 85\,370Північна Америка
Катар≈81 400\approx 81\,400≈115 850\approx 115\,850Західна Азія
Німеччина≈54 290\approx 54\,290≈66 130\approx 66\,130Західна Європа
ОАЕ≈53 710\approx 53\,710≈90 320\approx 90\,320Західна Азія
Польща≈22 460\approx 22\,460≈46 130\approx 46\,130Східна Європа
Китай≈13 140\approx 13\,140≈25 020\approx 25\,020Східна Азія
Україна≈5830\approx 5830≈16 570\approx 16\,570Східна Європа

Секторальна модель економіки

Господарство поділяється на виробничу сферу (матеріальні блага) та невиробничу сферу (сферу послуг).

Виробнича сфера. Охоплює промисловість, сільське та лісове господарство, будівництво; тут переважно формується ВВП країни.

Промисловість — підприємства, що виробляють засоби виробництва і предмети споживання та забезпечують сировиною, паливом і електроенергією. Умовно поділяють на важку (машини, обладнання, сировина, паливо, електроенергія) та легку й харчову (предмети споживання, продовольство). За характером виробництва розрізняють добувну (нафтогазова, вугільна, залізорудна) та переробну (металургія, хімічна, текстильна, харчова) промисловість.

Сільське господарство — підприємства на землі, що виробляють продовольство й аграрну сировину; складається з рослинництва та тваринництва.

Лісове господарство — підприємства з вивчення, обліку, відновлення, охорони й контролю використання лісових ресурсів, підвищення продуктивності лісів, боротьби зі шкідниками та організації лісового туризму.

Будівництво — організації, що зводять, ремонтують і реконструюють виробничі й невиробничі будівлі (проєктно-конструкторські, геолого-розвідувальні, будівельно-монтажні та експлуатаційні роботи).

Сфера послуг та інфраструктура. Більшість установ невиробничої сфери не створюють матеріальних благ, але визначають комфортність життя; окремі заклади (громадське харчування — ресторани, їдальні, кав’ярні; ательє з пошиття одягу) виробляють продукцію.

Сфера послуг — види господарської діяльності з обслуговування людей та задоволення їхніх духовних і фізичних потреб. Частка зайнятих тут зростає: до традиційних послуг (банківсько-фінансові, культурно-освітні, соціально-побутові, лікувально-оздоровчі, транспортні, управлінські) завдяки інформаційній революції додалися інформаційні, науково-технічні, ділові, туристичні, електронна пошта й супутниковий зв’язок.

Інфраструктура — сукупність будівель, служб і систем, необхідних для функціонування матеріального виробництва (виробнича інфраструктура: дороги, канали, ЛЕП, нафто- й газопроводи, порти, зв’язок) та забезпечення умов життя населення (соціальна інфраструктура: культура, освіта, охорона здоров’я, ЖКГ, курортне господарство).

Виникнення і розвиток секторальної моделі економіки. У 1930–1940-х рр.1930\text{–}1940\text{-х рр.} Алан Фішер, Колін Кларк і Жан Фурастьє створили теорію трисекторної моделі економіки.

  • Первинний сектор — видобуток сировини (сільське й лісове господарство, рибальство, мисливство, добувна промисловість; також збирання, пакування, очищення й первинна переробка сировини на місці).
  • Вторинний сектор — промислова переробка сировини в кінцеву продукцію та будівництво (споживає багато енергії, потребує складних машин і технологій).
  • Третинний сектор — надає послуги населенню та обслуговує виробництво. Поділяється на власне третинний (прямі нескладні послуги: торгівля, транспорт, ЖКГ, догляд за дітьми, розваги), четвертинний сектор (послуги для бізнесу: банківсько-фінансові, юридичні, інформаційні, страхувальні) та п’ятинний сектор («економіка знань» — послуги високої кваліфікації: освіта, медицина, НДДКР). У розвинених країнах саме ці три сектори лідирують за кількістю працівників і темпами зростання.

Секторальна модель економіки
Рис. Секторальна модель економіки

Етапи розвитку економіки
Рис. Етапи розвитку економіки

Співвідношення секторів у ВВП та зайнятості суттєво залежить від рівня економічного розвитку країни чи регіону.

Економічний розвиток та його етапи. Економіка кожної держави послідовно проходить три етапи:

  1. Аграрне (сільськогосподарське) суспільство: переважає первинний сектор (>70%> 70\% зайнятих, переважно низькопродуктивне сільське господарство з важкою ручною працею формує основну частку ВВП), у вторинному — ≈20%\approx 20\%, у третинному — ≈10%\approx 10\%; слабкий розвиток науки й техніки. Був властивий Європі до промислових переворотів, нині — найбіднішим країнам Африки, Океанії, Азії.
  2. Індустріальне суспільство: провідним сектором стає технічно розвинена промисловість (до 40%40\% зайнятих на заводах і фабриках), високі темпи урбанізації, механізація та автоматизація, скорочення частки зайнятих у первинному секторі на користь промисловості та невиробничої сфери. Нині притаманне країнам швидкої індустріалізації (Китай, Індія, Бразилія).
  3. Постіндустріальне (інформаційне) суспільство (високорозвинені країни Європи, США, Японія): переважають третинний і четвертинний сектори (≈70%\approx 70\% працездатних), у первинному — до 10%10\%, у вторинному — до 20%20\% через повну механізацію й автоматизацію. Головна ознака — панування науки (університети, наукові інститути, НДІ).

Форми суспільної організації виробництва

Показники зростання ефективності виробництва. Ключові показники — продуктивність праці (має зростати) та собівартість продукції (має зменшуватися). Це залежить від форм просторової організації та чинників розміщення відповідно до технології й продукції.

Форми суспільної організації виробництва. Це спосіб проєктування роботи підприємства для підвищення ефективності: концентрація, комбінування, спеціалізація, кооперування, а також агломерування виробництв.

Концентрація. Концентрація — оптимальне зосередження виробництва, робочої сили й засобів виробництва на великих підприємствах-гігантах (зумовлене зростанням попиту та інформаційно-технологічним прогресом).

Переваги: новітні технології, фінансування масштабних НДДКР, економія на транспортних витратах, сировині й паливі, зниження собівартості. Недоліки: посилення навантаження на довкілля, монополізація та обмеження конкуренції (в Україні висока концентрація в чорній металургії, електроенергетиці, хімічній промисловості).

Зворотний процес — деконцентрація (дисперсія, розосередження) виробництва, що породжує мережу гнучких малих і середніх підприємств.

Комбінування. Комбінування — поєднання на одному підприємстві (комбінаті) кількох технологічно, організаційно й управлінськи взаємопов’язаних виробництв, які не можуть функціонувати самостійно.

Основи поєднання: 1) спільна або комплексна переробка сировини; 2) послідовна переробка сировини (продукція попередньої стадії є сировиною для наступної); 3) спільне використання енергетичних, транспортних, складських потужностей (комбінат побутових послуг); 4) використання відходів одного виробництва як сировини для іншого (хімічна й харчова промисловість). Комбінування забезпечує безвідходність, безперервність процесу, економію ресурсів і транспорту, проте в Україні його резерви використані недостатньо.

Спеціалізація. Протилежна комбінуванню форма: спеціалізація — процес виробництва однорідної продукції. Види:

  • технологічна — самостійні підприємства виконують окремі стадії технологічного процесу;
  • подетальна — виготовлення окремих деталей для подальшого складання;
  • попредметна — випуск готової кінцевої продукції;
  • функціональна — обслуговування потреб виробництва чи людей (ремонтні заводи, машиносервісні організації).

Форми суспільної організації виробництва
Рис. Форми суспільної організації виробництва

Спеціалізація спирається на прогресивні технології, спеціальне обладнання й кваліфіковані кадри, що підвищує якість продукції. Недоліками спеціалізації є монотонність праці (долається промисловими роботами) та надлишки продукції, що ускладнюють реалізацію.

Кооперування. Спеціалізація породжує потребу в кооперуванні (якщо перша розділяє процес, то друге зводить його докупи).

Кооперування — встановлення регулярних, спеціально обумовлених виробничих зв’язків між підприємствами для виробництва кінцевої продукції. Основна умова — мережа подетально й технологічно спеціалізованих та територіально відокремлених виробництв; відповідно кооперативне постачання буває технологічним, подетальним і попредметним.

Агломерування. Агломерування виробництв — процес поєднання на одній території різних незалежних виробництв на основі спільної виробничої та соціальної інфраструктури (у межах населених пунктів або індустріальних парків). Економічний ефект — економія на інфраструктурі (особливо важливо для автомобілебудування й хімічної промисловості; найефективніше у великих містах).

Форми просторової організації виробництва

Просторове розміщення тісно пов’язане з розселенням, природними умовами, ресурсами та транспортом.

Ареальні форми просторової організації виробництва. Притаманні підприємствам первинного сектору (сільське, лісове господарство, рибальство, мисливство, добувна промисловість): сільськогосподарські зони й райони, лісогосподарські та лісопромислові райони, рибопромислові зони, гірничодобувні басейни.

Форми просторової організації виробництва

ФормиПриклади
Ареальнісільськогосподарські зони; курортні зони; лісопромислові райони; гірничодобувні басейни
Точковіпромисловий пункт; транспортний пункт; промисловий центр; фінансовий центр
Вузловіпромисловий вузол; транспортний вузол; промислова агломерація
Регіональніадміністративний район; адміністративна область; економічний район

Точкові та вузлові форми організації виробництва. Властиві підприємствам вторинного сектору (обробна промисловість і будівництво) у населених пунктах:

  • Промисловий пункт — невелике поселення з одним малим промисловим підприємством.
  • Промисловий центр — місто чи селище з кількома промисловими підприємствами (не пов’язаними виробничими зв’язками), спільною системою розселення та інфраструктурою, де населення зайняте переважно в промисловості.
  • Промисловий вузол — населений пункт із містами-супутниками на обмеженій території, підприємства якого поєднані економічними й виробничими зв’язками та спільною інфраструктурою (в Україні — понад 7070: Київський, Запорізький, Харківський, Дніпровсько-Кам’янський тощо).

Поєднання промислових центрів і вузлів утворює промислову агломерацію, наприклад Київську (Київ, Бровари, Бориспіль, Ірпінь, Васильків) та Харківську (Харків, Чугуїв, Мерефа). Ознаки: висока концентрація промисловості, інфраструктури, науки, освіти й населення, тісний виробничо-функціональний зв’язок.

Третинний сектор також утворює точкові та вузлові форми (фінансові, курортно-оздоровчі, освітні центри). Транспортна мережа представлена транспортними лініями (залізниці, автомагістралі, судноплавні річки), транспортними пунктами (залізничні станції) і транспортними вузлами (перетин шляхів).

Регіональні форми просторової організації виробництва. Регіональні форми охоплюють усі господарські об’єкти певної території: адміністративного району, області або економічного району (частини країни з певною спеціалізацією).

Чинники розміщення виробництва

Чинники розміщення виробництва. Це умови, що визначають розташування підприємств: сировинний, природно-ресурсний, паливно-енергетичний, водний, транспортний, науково-технічного прогресу, трудових ресурсів, екологічний, споживача, військово-стратегічний (діють у взаємозв’язку).

Чинники розміщенняМісця розміщенняПриклади виробництв
сировиннийбіля місць, де видобувають сировинуцукрова, цементна, металургійна промисловість
природно-ресурснийу місцях розробки природних ресурсівгірничодобувна, лісопильна, рибна промисловість
паливно-енергетичнийбіля електростанцій або родовищ паливних ресурсівметалургія алюмінію, титану, магнію; виробництво віскозного шовку, синтетичного каучуку, хлору
воднийпоблизу великих джерел водопостачання (річок, озер)целюлозно-паперова промисловість, окремі виробництва хімічної промисловості, рослинництво
транспортнийна шляхах сполученнянафтопереробна, лісова промисловість
науково-технічного прогресуу великих містах, центрах розвитку наукиточне машинобудування, авіаракетобудування, хімія полімерів
трудових ресурсіву місцях скупчення трудових ресурсівавтомобілебудування
екологічнийз урахуванням найменшої шкоди для довкілля і людейтеплова енергетика, хімічна, цементна промисловість
споживачабіля місць використання готової продукціїхлібопекарна, кондитерська; виробництво сірчаної кислоти, залізобетону, цегли
військово-стратегічнийу «закритих» містах, віддалено від державних кордонівоборонна промисловість

Сировинний і природно-ресурсний чинники. Сировинний чинник (матеріаломісткість) визначається відношенням витрат сировини до обсягу продукції: матеріаломісткі галузі (цукрова, цементна, металургійна) тяжіють до місць видобутку для зменшення транспортних витрат. Виробництва, що за технологією можуть працювати лише на місці видобутку ресурсів (гірничодобувна, лісопильна, рибна промисловість), залежать від природно-ресурсного чинника.

Паливно-енергетичний чинник. Енергомісткі виробництва (частка паливно-енергетичних витрат у собівартості — 30–45%30\text{–}45\%): виплавка легких кольорових металів (алюмінію, титану, магнію), виробництво віскозного шовку, синтетичного каучуку, хлору (розміщуються біля великих джерел електроенергії); виробництво соди й целюлози потребує багато тепла, тому тяжіє до родовищ палива (в Україні переважно на Донбасі).

Водний чинник. Потреби у прісній воді, яку використовують у процесі виробництва, визначає водний чинник. Такі підприємства називають водомісткими і розташовують поблизу річок, рідше прісних озер. Це целюлозно-паперова промисловість, окремі види хімічної промисловості. Та найбільшим споживачем прісної води є зрошувальне землеробство, а найбільш водолюбними культурами — рис і бавовник.

Транспортний чинник. У розміщенні виробництва набуває все більшого значення транспортний чинник. Залежно від розмірів транспортних витрат розміщення виробництва тяжіє або до сировини, або до споживача. Водночас за браком певних видів власної сировини деякі матеріаломісткі виробництва розвиваються з наближенням до транспортних шляхів сполучення. Зокрема, в Україні такими є виробництва нафтопереробної і лісової промисловості: перші розміщені на гілках нафтопроводів, другі — переважно уздовж річкових шляхів сполучення.

Науковий чинник. У сучасному світі суттєво впливає на розміщення виробництва науковий чинник. Наприклад, передача електроенергії високовольтними лініями електропередач (ЛЕП) істотно послабила залежність виробництва від енергетичних баз. Трубопровідний транспорт здешевив перевезення нафти і газу, що уможливило їхнє масове споживання в місцях виробництва хімічної та нафтохімічної продукції. У великих містах — центрах науки виникли наукомісткі виробництва, як-от точне машинобудування, авіаракетобудування, хімія полімерів тощо.

Працересурсний чинник. Працемісткими називають виробництва, які потребують значної кількості ручної праці, приміром, автоскладальні заводи або малопродуктивне сільське господарство. Ці виробництва тяжіють до працересурсного чинника. Його вплив визначається обсягом витрат праці на виробництво одиниці продукції. Важливою передумовою зменшення собівартості виробництва є «дешева робоча сила» у країнах і регіонах світу, що мають значний демографічний потенціал і низькі прибутки населення. Нині все більшого значення набуває кваліфікація робітників.

Екологічний чинник. При розміщенні особливо «брудних» і небезпечних виробництв враховують екологічний чинник. Будь-які економічні вигоди не можуть бути виправдані, якщо їх отримання загрожує довкіллю. Новітні технології дають змогу впроваджувати безвідходні виробництва. Найбільш екологічно небезпечні підприємства намагаються виносити за межі густо населених територій.

Споживчий чинник. Чинник споживача спрацьовує в кількох випадках: коли готовий продукт не можна перевозити на великі відстані через характерні для нього споживчі властивості; коли продукт порівняно дешевий і перевезення на великі відстані може істотно збільшити його вартість; коли масове споживання готової продукції зосереджене в певних місцях, а сировину для її виробництва легко перевозити.

Військово-стратегічний чинник. Для розміщення підприємств оборонної продукції важливим є військово-стратегічний чинник, зокрема врахування інтересів державної безпеки. Такі заводи мають бути віддалені від державних кордонів та працювати в «закритих» містах, доступ до яких обмежений. Вони часто розміщені поблизу військових баз. Виробництво багатьох видів військової техніки потребує значних інтелектуальних затрат, тобто високої кваліфікації робітників.

Перевірка знань на НМТ

Назад