· Ілля Добрий · Довідник · 11 хв. читати

Етнічний склад населення світу й України: етнос, народність, етнічна й політична нації, мовні сім’ї світу, українці як титульна нація, етнографічні групи та національні й етнічні меншини

Етнічний склад населення світу

Етнічні групи людей. Національний склад світу сформувався історично. Культуру, побут, походження й розселення народів вивчає етнографія.

Етнос — група людей, що історично склалася на певній території та має власну мову, культуру й менталітет. Народність — мовна, територіальна, культурна та економічна спільнота людей.

Коли спільні мова, культура та територія набувають стійкості, народність переростає в етнічну націю — найвищу форму етносу. Її головні ознаки: мова (хоча нині багато націй послуговуються спільною мовою внаслідок колонізації й міграцій), культура (матеріальна — житло, одяг, кухня; духовна — свята, обряди, мистецтво, релігія), етнічні землі, традиційні види господарської діяльності та риси менталітету.

Етнічна нація — історична спільнота людей, сформована в процесі вироблення єдиної літературної мови, культури, території та господарської діяльності.

Національність — усвідомлена належність людини до певної нації або народності. Політична нація (народ) — усе населення певної держави.

У світі існує від 2 до 4 тис. націй і народностей, із яких близько 310 налічують понад 1 млн осіб (разом — 95,7 % людства). Українців у світі близько 45 млн (22-ге місце), зокрема 35 млн в Україні. Найчисленніші нації (понад 100 млн осіб): китайці (>1> 1 млрд), хіндустанці (>220> 220 млн), американці США (≈200\approx 200 млн), бенгальці (≈180\approx 180 млн), росіяни (≈150\approx 150 млн), бразильці (≈140\approx 140 млн), японці (≈130\approx 130 млн).

Національний склад населення країн. За цим критерієм держави поділяють на:

  • однонаціональні (>90%> 90\% становить одна нація: більшість країн Європи, Латинської Америки, Австралія, арабські країни Аравії та Північної Африки);
  • двонаціональні (абсолютну більшість утворюють дві нації: Канада — англо- й франкоканадці, Бельгія — фламандці й валлони, Кіпр — греки-кіпріоти й турки-кіпріоти);
  • багатонаціональні (переважають в Азії та Тропічній Африці; лідери — Індія з понад 150 націями й Індонезія, також США, у Європі — Швейцарія, Велика Британія, Іспанія, Боснія і Герцеговина, Молдова; тут частіші міжетнічні конфлікти).

Мови народів світу. Нації та народності групують за спорідненістю мов. Загальна кількість мов становить 5–7 тис., але живих мов дедалі меншає через глобалізацію та міграції. Зазвичай кожен народ має власну мову, хоча нерідко однією мовою користуються кілька народів.

Найпоширеніші мови світу (за кількістю осіб, що вважають мову рідною)

РангМоваКількість носіїв, млн осіб
1Китайська1299
2Гінді490
3Іспанська460
4Англійська379
5Арабська315
6Бенгалі242
7Португальська223
8Російська154
9Японська128
10Пенджабі119
11Німецька100
12Яванська84
13Турецька78,5
14Корейська78
15Телугу75
16Маратхі72
17В’єтнамська68
18Тамільська68
19Італійська62
20Урду60
21Українська~37 (загалом володіють ~47)

На 10 найпоширеніших мов припадає близько 2/3 населення світу. Світовим лідером є китайська, а в Європі за кількістю носіїв — німецька (єдина державна в Німеччині, Австрії, Ліхтенштейні та одна з державних у Швейцарії, Люксембурзі, Бельгії).

Зростає роль офіційних (державних) мов для міжнародного спілкування та документації, навіть якщо вони не є рідними для більшості населення (наприклад, в Африці після колоніалізму: французька — офіційна в 21 державі, англійська — у 19, португальська — у 5, іспанська — в 1). До восьми сучасних світових мов належать китайська, англійська, іспанська, арабська, російська, португальська, німецька та французька.

Мовні сім’ї. Споріднені за походженням, граматикою та лексикою (не менше 15 % подібних слів) мови об’єднують у мовні сім’ї. Лінгвісти виділяють близько 420 сімей (найвідоміших — ≈20\approx 20), що поділяються на гілки й групи, а також ≈100\approx 100 ізольованих мов. Формування сімей пов’язане з розселенням народів.

Найпоширеніша — індоєвропейська мовна сім’я (45,2 % людства, понад 150 мов). Походить від праіндоєвропейської мови (5–6 тис. років тому, степи на межі Європи й Азії), поділяється на ≈20\approx 20 груп у 7 гілках (у Європі — германська, італійська, балто-слов’янська, кельтська; в Азії — арійська) і поширена на всіх материках через колонізацію.

Українською мовою у світі володіють 47 млн осіб (22-ге місце; рідна для 37 млн). Вона є єдиною державною в Україні, а в Польщі, Словаччині, Молдові, Румунії, Сербії, Хорватії, Боснії і Герцеговині має статус мови меншини чи регіональної. Належить до балто-слов’янської гілки, слов’янської групи, східнослов’янської підгрупи.

Друга за чисельністю — китайсько-тибетська (сино-тибетська) сім’я (22,9 % людства, ≈300\approx 300 мов Східної, Центральної та Південно-Східної Азії). Головні групи: китайська (з діалектами) та тибето-бірманська (М’янма, захід Китаю).

Алтайська сім’я (≈60\approx 60 мов від праалтайської мови, Південно-Західна, Центральна, Північно-Східна Азія): найбільші гілки — тюркська (турецька, казахська, узбецька, татарська, азербайджанська тощо) та монгольська (монгольська, бурятська, калмицька).

Уральська сім’я (≈20\approx 20 мов, зародилася на півдні Уралу): фінно-угорська гілка охоплює народи Уралу й Поволжя (мордва, удмурти, марійці) та нащадків переселенців IX ст. у Європі (угорська, фінська, естонська мови).

У Тропічній Африці на південь від Сахари поширена нігеро-конголезька макросім’я (понад 200 мов), а в Північній Африці та на Аравійському півострові — афразійська макросім’я (зокрема арабська мова).

Національний склад населення України

Формування складу населення України. Вигідне географічне положення та історичні події зумовили етнічну неоднорідність населення, яке з давніх часів поєднало землеробські, скотарські, осілі й кочові культури.

У IV–IX ст. Велике переселення народів залишило слід у матеріальній і духовній культурі та генофонді слов’янсько-українського населення; у цей час починає формуватися слов’янство й майбутня українська нація.

У XII–XIX ст. під владою монголо-татар, Литви, Речі Посполитої, Австро-Угорщини, Туреччини, Кримського ханства, Румунії та Росії остаточно сформувалася основа сучасного складу населення на українському етнічному підґрунті.

Переписи XVIII–XX ст. у Росії, Австро-Угорщині, Польщі, Чехословаччині та Румунії підтверджують постійну кількісну перевагу українців у межах їхніх етнічних земель. Водночас їхня частка зменшувалася через еміграцію, русифікацію Донбасу, імміграцію болгар, гагаузів і німців до Бессарабії, а також політику сусідніх держав на західноукраїнських землях. У XX ст. (і особливо після відновлення незалежності) частка українців зросла.

Нині в Україні мешкають представники понад 130 націй і народностей, що разом утворюють політичну націю — український народ, якій Конституція гарантує рівні права.

Українці — титульна нація країни. Їхні предки жили на сучасній державній території.

Титульна нація — частина населення держави, національність якої визначає офіційну назву держави.

Українська нація сформувалася у XII–XV ст. (антропологічно: зазвичай круглоголові, високорослі, світлоокі, часто зі світлим волоссям); у XIV–XVII ст. склалася українська мова на основі київсько-полтавського діалекту. Назва «українці» вперше трапляється в джерелах XVI ст., у XVII ст. нею позначали послів на сейми від Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств, а з XIX – початку XX ст. утвердилася як загальнонаціональна самоназва.

Українська етнічна територія в центрально-східній Європі (праслов’янська спільнота) до середини XX ст. виходила за межі сучасної України й лишається найбільшою серед європейських народів.

В Україні українці становлять 77,8 % населення та переважають усюди, крім АР Крим (24,3 %) і Севастополя (22,4 %). Найбільша їхня частка у західних і центральних областях (>90%> 90\%, рекорд — Івано-Франківська область, 97,5 %). У Закарпатській області українці становлять 80,5 % (меншість — лише в Берегівському районі та прикордонних частинах Ужгородського й Виноградівського районів), у Чернівецькій — 75 %. У східних і південних областях — 75–80 %, менш як 60 % — у Донецькій (56,9 %; у Донецьку — 46,7 %, Єнакієвому — 45,3 %, Макіївці — 45 %) та Луганській (58 %). В Одеській області — у середньому 62,8 % (від 90–95 % на півночі до 7–30 % на півдні). Частка українців вища на селі (87 % проти 73,3 % у містах) та серед дітей і літніх людей (>80%> 80\%).

На українських етнічних землях виділяють сім антропологічних типів: понад 60 % належать до центральноукраїнського, у Галичині переважає дунайський, на Волині — поліський.

Етнографічні групи українців. Історичні та географічні умови сформували культурно-побутові, мовні та фольклорні особливості окремих груп української нації: поляни, батюки, холмщани, степовики, задунайці, кубанці, подоляни, пінчуки, полтавці, черкаси та ін. Соціально-економічний розвиток згладив межі між більшістю з них, але в Карпатах і на Закарпатті традиції найкраще збереглися у горян — бойків, лемків, гуцулів.

  • Бойки: власна говірка, забудова й звичаї; традиційні заняття — гірське скотарство, землеробство, лісові промисли, солеваріння, ремесла (нині також нафторозробки). Відомі представники: Юрій Дрогобич, Петро Конашевич-Сагайдачний, Іван Франко, Степан Бандера.
  • Лемки: власна говірка, словацько-польський вплив, дерев’яні садиби, пісенний фольклор; традиційні заняття — випасання волів і овець, ткацтво, різьбярство, каменярство. Видатний представник — композитор Михайло Вербицький.
  • Гуцули: високогір’я Карпат на кордоні з Румунією (оселі до 1400 м — найвищі в Україні); говірка, народна архітектура, фольклор, вівчарство, ткацтво, обробка металу й шкіри, різьблення по дереву, вишивка. Відомий ватажок — Олекса Довбуш.
  • Подоляни (жителі Поділля): сформувалися в умовах постійної татарської небезпеки (міста-замки, рови, вали); ліричні пісні. За Російської імперії з XVIII ст. культура зазнала утисків і збереглася менше.
  • Закарпатські русини: частина вважає себе окремою нацією. Назва «русини» колись була самоназвою всіх українців (у Галичині — до початку XX ст., на Закарпатті збереглася за угорської влади). Говірка містить багато діалектних і угорських слів.
  • Поліщуки (перша згадка — XVII ст., басейн Прип’яті; полювання, пасічництво, рибальство, скотарство, землеробство, самобутня обрядовість і пісні) та литвини (жителі частин Полісся, що в XIV–XVI ст. входили до Великого князівства Литовського).

Національні меншини. В Україні мешкають 22,2 % громадян інших національностей: національні меншини (мають історичну батьківщину за межами України) та етнічні меншини (їхня історична батьківщина — в Україні).

Найчисленніша меншина — росіяни (17,3%17{,}3\% населення України за переписом 2001 р.2001\text{ р.}). До середини XVII ст. їх на українських землях було мало; заселення Слобожанщини українцями з Правобережжя та частково московськими переселенцями відбувалося в XVII ст. Масово російська меншина сформувалася у XX ст. через радянські міграції, організоване заселення на місце жертв Голодоморів та депортованих кримських татар, післявоєнну відбудову («оргнабір») та політику русифікації.

Національні та етнічні меншини в Україні (за даними перепису 2001 р.)

НаціональністьКількість, тис. осіб%Статус за походженням
Росіяни8334,117,3Національна меншина
Білоруси275,80,6Національна меншина
Молдовани258,60,5Національна меншина
Кримські татари248,20,5Корінний народ України
Болгари204,60,4Національна меншина
Угорці156,60,3Національна меншина
Румуни151,00,3Національна меншина
Поляки144,10,3Національна меншина
Євреї103,60,2Національна меншина
Вірмени99,90,2Національна меншина
Греки91,50,2Національна меншина
Татари73,30,2Національна меншина
Роми47,60,1Національна меншина
Гагаузи31,90,1Національна меншина
Інші національності289,80,7

Найбільша частка росіян мешкає в Криму (58,3%58{,}3\%), Луганській (39%39\%), Донецькій (38,2%38{,}2\%), Харківській (25,6%25{,}6\%) і Запорізькій (24,7%24{,}7\%) областях (здебільшого в містах); найменша — у Тернопільській (1,2%1{,}2\%), Івано-Франківській (1,8%1{,}8\%), Волинській (2,4%2{,}4\%), Закарпатській (2,5%2{,}5\%) та Рівненській (2,6%2{,}6\%) областях.

  • Білоруси (0,6%0{,}6\%, друга за чисельністю меншина): розселилися з XVIII ст. на Чернігівщині, Волині, Київщині та у великих містах. Діє Всеукраїнська спілка білорусів, недільні школи, газети. Видатна українка білоруського походження — поетеса й діячка ОУН Олена Теліга.
  • Молдовани (0,5%0{,}5\%): відомі на українських землях із часів Русі-України; масово переселялися на Буковину в XVI ст. через турецькі репресії, згодом — у межиріччя Дністра й Південного Бугу та Бессарабію. Нині зосереджені на Буковині (9%9\%), Одещині (5,5%5{,}5\%), Миколаївщині (1,3%1{,}3\%) і Кіровоградщині (0,9%0{,}9\%). Молдовське походження мав Петро Могила.
  • Болгари (>0,4%> 0{,}4\%): 3/43/4 проживають у Південній Бессарабії на Одещині (в окремих районах — абсолютна більшість), решта — на півдні Запорізької області. З’явилися на зламі XVIII–XIX ст., утікаючи від Османської імперії (заснували Болград і десятки сіл, із середини XIX ст. — у Приазов’ї). Мають школи, ЗМІ та творчі колективи.
  • Угорці: мешкають із IX ст. на Закарпатті (12%12\% населення області); зазнали взаємовпливу з русинами (зокрема під час мадяризації XIX – початку XX ст.). Діє мережа культурних, освітніх і громадських закладів.
  • Румуни: зосереджені на Буковині (>95%> 95\% усіх румунів України; 12,5%12{,}5\% населення Чернівецької області), відомі тут із XVI ст., а після окупації Південної Бессарабії зросла кількість і там. 92%92\% румунів вважають рідною румунську мову (шоста за поширенням в Україні); у Чернівецькій області діють румунськомовні школи, газети, книговидання та гуртки.
  • Поляки: історично мешкали в Галичині й на Правобережній Україні з XIV ст. (загарбання Галицько-Волинського князівства), посиливши колонізацію з XVI ст. Після Другої світової війни згідно з угодами між Польщею й СРСР 91,6%91{,}6\% поляків примусово виселено із західних областей. Нині невеликі громади збереглися на Житомирщині (3,5%3{,}5\%), Хмельниччині (1,6%1{,}6\%) та Львівщині (0,7%0{,}7\%).
  • Євреї: слов’яномовні громади існували з часів Русі-України; у XVI–XVII ст. прибули європейські євреї з Польщі (мова їдиш), які після поділів Польщі та запровадження 1796 р.1796\text{ р.} смуги осілості скупчилися в містечках Правобережжя. У XX ст. чисельність різко скоротилася через Голокост, евакуацію та еміграцію до Ізраїлю й США. Нині живуть переважно в Одесі, Чернівцях, містечках Житомирської, Вінницької, Хмельницької, Тернопільської, Закарпатської областей і Києві. Вихідці з України — Шолом-Алейхем, Голда Меїр, Абрам Йоффе.
  • Греки: мешкають у Приазов’ї; переселялися до Криму з VI ст. до н. е., а наприкінці 1778 р.1778\text{ р.} масово перейшли до Приазов’я, заснувавши Маріуполь і 2222 села та принісши назви Гурзуф, Ялта, Ласпі. Грецьке походження мали Архип Куїнджі й Василь Каразін.

Корінні народи України. За Законом України «Про корінні народи України» (2021 р.2021\text{ р.}) офіційно визнано три корінні народи, що сформувалися на території Кримського півострова: кримські татари, караїми та кримчаки (гагаузи та греки мають статус національних меншин).

Кримські татари сформувалися в Криму внаслідок консолідації таврів, скіфів, сарматів, аланів, греків, готів, римлян, хозар, печенігів, турків і половців на основі спільної території, тюркської мови та ісламу. Процес завершився за Кримського ханства (XV–XVIII ст., столиця — Бахчисарай). Назву вперше зафіксовано в козацьких літописах XVI–XVIII ст.

Після анексії Криму Росією в 1783 р. почалося «Чорне століття»: утиски й відчуження землі спричинили масову еміграцію до Османської імперії (наприкінці XIX ст. в Криму лишилася чверть татар). У 1921 р. створено Кримську АРСР у складі Росії, проте з 1937 р. почалися сталінські репресії, у 1941 р. — гітлерівська окупація, а 18 травня 1944 р. за наказом Сталіна весь народ депортували до Середньої Азії й на Урал (майже 200 тис. осіб, з яких 40 тис. загинули; повернення до Криму заборонили навіть у 1956 р.).

Масове повернення розпочалося в 1989 р. (станом на 2013 р. у Криму жило близько 270 тис. кримських татар — 13 % населення). Кримські татари послідовно підтримують територіальну цілісність України та не визнають російської анексії березня 2014 р. Кримськотатарська мова належить до тюркської групи і найближча до турецької та азербайджанської.

  • Караїми (≈1200\approx 1200 осіб, переважно в Криму та Івано-Франківській області): тюркомовні нащадки племен Хозарського каганату VIII–IX ст., що прийняли юдаїзм («караїм» — «читець Тори»). Із XIV ст. мешкали також у Галичі, Тисмениці, Луцьку, з XV ст. — у Києві, Львові, Самборі, зберігаючи мову, культуру й тюркські обряди.
  • Кримчаки: корінний народ Криму (з VI–IX ст. н. е.), близький етнічно до євреїв (юдаїзм), але з мовою, спорідненою з кримськотатарською. Традиційні заняття — садівництво й ремесла. Зі 6 тис. осіб сторічної давнини після нацистського терору й еміграції в 1990-х рр. до Ізраїлю лишилося близько 400 осіб (понад половина — у Криму).
  • Гагаузи (≈30\approx 30 тис. на півдні Одещини): належать до тюркської гілки алтайської мовної сім’ї; за гіпотезами — або отуречені православні болгари, або нащадки тюркських племен X ст. із Приуралля, що прийняли християнство.
  • Кримські греки (≈2,5\approx 2{,}5 тис. осіб): нащадки давніх грецьких колоністів у Криму.

Перевірка знань на НМТ

Назад