Тип Плоскі черви: загальна будова, війчасті (планарія), сисуни та стьожкові

Назад до змісту довідника

Налічується близько 15 тис. видів. Частина з них — вільноживучі (водні, наземно-повітряні та ґрунтові), більшість — паразити.

Загальні ознаки

• Двобічна симетрія.
• Тришаровість (в ембріональному періоді розвиваються три зародкові листки: ектодерма, ентодерма і мезодерма).
• Тіло має листоподібну або стрічкоподібну форму, воно сплющене у спинно-черевному напрямку.
• Наявний шкірно-м’язовий мішок. На поверхні тіла розташований одношаровий епітелій, який у вільноживучих форм укритий війками. Під ним залягають 3 шари м’язів: кільцеві, поздовжні та діагональні. Між спинною та черевною сторонами тіла проходять пучки м’язів.
• Порожнини тіла немає, простір між внутрішніми органами заповнений паренхімою. Вона виконує транспортну функцію, запасає поживні речовини та слугує опорою для внутрішніх органів.
• Травна система сліпо замкнена. Вона складається з передньої та середньої кишки і закінчується сліпо, тому видалення неперетравлених решток їжі відбувається через ротовий отвір. Характерне внутрішньоклітинне та порожнинне травлення, що здійснюється в середній кишці.
• Кровоносної та дихальної систем немає. Газообмін відбувається через усю поверхню тіла. У багатьох ендопаразитів дихання анаеробного типу.
• Видільна система протонефридіального типу.
• Гермафродити. Запліднення внутрішнє, розвиток прямий або з метаморфозом.
• Нервова система східчастого типу (ортогон): вона складається з парного головного нервового ганглія та нервових стовбурів, з’єднаних кільцевими перемичками (комісурами).

Походження

Найбільш примітивними плоскими червами є війчасті черви. Вони походять від фагоцителоподібних предків. Паренхіма цих предків розшарувалася на два функціональні пласти: внутрішній, що відповідає за травлення, і проміжний, що має опорне значення. Занурення внутрішнього шару вглиб тіла сприяло утворенню рота, розташованого на черевній поверхні, що призвело до виникнення білатеральної симетрії.

Перші війчасті черви не мали кишечнику, і їхня еволюція йшла шляхом ускладнення організації. Від прямокишкових війчастих червів походять сисуни (трематоди), на що вказує велика схожість у їхній будові. Ймовірно, на першому етапі еволюції дорослі форми вели вільний спосіб життя, а їхні личинки через симбіоз із молюсками перейшли до паразитизму; надалі дорослі форми також стали паразитами. Від війчастих червів також походять моногенеї (ще один клас паразитичних плоских червів). Стьожкові черви походять від моногеней, з якими мають спільні риси: будову личинки, статевої та видільної систем.

Систематика типу

Клас Війчасті черви (Турбелярії)

Переважно вільноживучі організми. Більшість мешкає у воді, рідше трапляються ґрунтові види та форми, що живуть у підстилці у вологих місцях.

Характеристика війчастих червів розглядається на прикладі молочної (білої) планарії. Мешкає у прісних водоймах. Тіло сплющене і витягнуте, завдовжки 2—3 см. Зовні міститься шкірно-м’язовий мішок, що складається з одношарового війчастого епітелію та трьох шарів м’язів (кільцевих, поздовжніх і діагональних).

Рис. 1. Будова стінки тіла планарії.

Травна система починається ротовим отвором на черевному боці тіла, який веде в глотку, що переходить у кишечник. Середня кишка поділяється на 3 гілки: одну передню та дві задні. Планарія — хижак, живиться дрібними безхребетними тваринами.

Видільна система складається з термінальних (зірчастих) клітин, що лежать у паренхімі, та видільних канальців, які зливаються у два великі канали. Вони відкриваються назовні видільними порами.

Рис. 2. Будова систем органів планарії.

Нервова система складається з двох головних нервових вузлів і нервових стовбурів, серед яких найкраще розвинені черевні. З органів чуття розвинені зір (два ока) і дотик (дотикові клітини на поверхні тіла).

Як і всі плоскі черви, планарія — гермафродит: у кожної особини є чоловічі й жіночі статеві залози — гонади.

• Чоловіча система представлена двома сім’яниками, що складаються із сім’яних міхурців і сім’явиносних каналів.
• Жіноча система складається з парних яєчників і яйцепроводів, що відходять від них. На яйцепроводах розташовані жовтківники — спеціальні залози, що продукують жовткові клітини. Матеріал цих клітин використовується яйцеклітинами під час розвитку.

У розмноженні беруть участь два партнери, які запліднюють один одного (хоча можливе і самозапліднення). Після запліднення утворюється яйце, що складається із зиготи, групи жовткових клітин і вкрите шкаралупою. Планарії відкладають кокон, що містить кілька яєць. З яйця виходить молода особина, тобто розвиток прямий.

У планарії спостерігається і нестатеве розмноження, яке полягає в поперечному поділі тіла навпіл. Кожна частина після поділу регенерує відсутню половину.

Клас Сисуни (Трематоди)

Налічує близько 4000 видів. Усі вони є ендопаразитами, які мешкають у внутрішніх органах хребетних тварин.

Характеристика класу розглядається на прикладі печінкового сисуна. Форма тіла листоподібна, довжина становить 4—5 см. Є два присоски — ротовий і черевний (органи прикріплення), забезпечені потужними м’язами. На дні ротового присоска розташований ротовий отвір.

Шкірно-м’язовий мішок утворений тегументом і м’язами. Тегумент складається з цитоплазматичного поверхневого шару та зануреного в нього епітелію без війок. Поверхня тіла має ребристу структуру. Сисуни здатні поглинати поживні речовини крізь покриви тіла.

Рис. 3. Будова печінкового сисуна.

Травна система складається з ротового отвору, глотки, стравоходу та двох основних розгалужених гілок кишечнику. У кишечнику є циліндричний епітелій, що відповідає за внутрішньоклітинне травлення.

Дихання — анаеробного типу.

Видільна система представлена термінальними клітинами та видільними канальцями, що зливаються в центральний видільний канал, який закінчується порою.

Нервова система складається з навкологлоткового нервового кільця та нервових стовбурів, з’єднаних перемичками.

Органи чуття розвинені слабко: наявні лише дотикові клітини й органи хімічного чуття.

Статева система:

• Чоловіча частина представлена парними сім’яниками, від яких відходять сім’япроводи, що впадають у сім’явипорскувальний канал.
• Жіноча частина складається з непарного яєчника, яйцепроводу, що впадає в оотип (камера для запліднення, куди також відкриваються протоки жовтківників). З оотипу запліднені яйця надходять у матку.

Життєвий цикл. Дорослі особини (марити) продукують величезну кількість яєць, які спочатку потрапляють у кишечник хазяїна, а потім з екскрементами виводяться назовні. Для подальшого розвитку яйця обов’язково мають потрапити у воду.

У воді з яйця виходить перша личинкова форма — мірацидій. Вона схожа на планарію: вкрита війчастим епітелієм, має протонефридії та світлочутливі вічка. Мірацидій знаходить у воді молюска (малого ставковика) та проникає в його тіло. У молюску відбувається метаморфоз: личинка скидає війковий покрив і перетворюється на спороцисту.

У спороцисті розвивається друга личинкова форма — редія. Редії мають овальну або видовжену форму, ротовий присосок, глотку, кишечник і зачатки нервової системи. Стінка спороцисти розривається, і редії виходять назовні; вони активно живляться тканинами молюска, після чого починають розмножуватися шляхом партеногенезу.

Рис. 4. Життєвий цикл печінкового сисуна.

Унаслідок партеногенезу утворюється третя личинкова форма — церкарії. За будовою вони подібні до дорослої особини, проте мають хвіст, призначений для плавання. Церкарії виходять із тіла ставковика і певний час вільно плавають у воді. Потім вони осідають на прибережній рослинності, втрачають хвіст, укриваються захисною оболонкою і перетворюються на стадію спокою — адолескарію.

Худоба на заплавних луках поїдає траву разом з адолескаріями. Під дією шлункового соку оболонка розчиняється, молода марита виходить у просвіт кишечника і мігрує по жовчних протоках у печінку.

• Остаточний хазяїн (організм, у якому відбувається статеве розмноження паразита) — велика рогата худоба, іноді людина. Паразит локалізується в жовчних протоках печінки.
• Проміжний хазяїн (організм, у якому паразит розвивається та розмножується нестатевим шляхом або партеногенетично) — молюск малий ставковик.

Заходи профілактики зараження печінковим сисуном:

• скорочення чисельності малого ставковика;
• ізоляція та лікування хворих тварин;
• заборона пиття сирої води з відкритих водойм;
• дотримання правил особистої гігієни (не брати до рота травинки, зірвані на заплавних луках);
• облаштування місць для напування худоби у суворо визначених ділянках.

Клас Стьожкові черви (Цестоди)

Налічує близько 3000 видів. Усі представники — ендопаразити, остаточними хазяїнами яких є хребетні тварини. Дорослі форми живуть у кишечнику.

Більшість стьожкових червів має стрічкоподібне тіло значної довжини. На передньому кінці тіла розташована головка — сколекс з органами прикріплення (гачки, присоски, ботрії — щілиноподібні присоски). За головкою йде шийка (зона росту нових члеників) та членисте тулубне утворення — стробіла, що складається з незрілих (чоловічих і гермафродитних) та зрілих члеників (проглотид). У кожному членику метамерно повторюється комплекс внутрішніх органів: видільні трубки, нервові стовбури та добре розвинений статевий апарат.

Чоловічі членики розташовані найближче до шийки й містять чоловічі статеві органи (у перших члениках вони ще недорозвинені). Далі йдуть гермафродитні членики з повноцінно розвиненою чоловічою та жіночою статевими системами.
Чоловіча система складається із сім’яників, від яких відходять сім’явиносні канальці, що зливаються в один сім’япровід, який відкривається у статеву клоаку.
Жіноча система містить один яєчник і яйцепровід, що відкривається в оотип (де відбувається запліднення). Від оотипу відходить матка, в якій накопичуються яйця.

Зрілі членики містяться на задньому кінці стробіли; вони майже повністю заповнені розгалуженою маткою із заплідненими яйцями.

Тіло цестод укрите тегументом, що складається із зовнішнього шару цитоплазми, з’єднаного перемичками із зануреними ділянками клітин із ядрами. На поверхні є вирости — мікротрихії, які беруть участь у всмоктуванні поживних речовин. Під тегументом лежить базальна мембрана, а під нею — 2 шари м’язів: кільцеві та поздовжні.

Травна система повністю відсутня (поживні речовини всмоктуються всією поверхнею тіла). Дихання анаеробне.

Видільна система протонефридіального типу: є два бічні поздовжні видільні канали, в які впадають тонкі канальці від зірчастих клітин; на кожному членику відкриваються видільні пори.

Нервова система розвинена слабко: у сколексі залягає парний нервовий вузол, від якого відходять поздовжні нервові стовбури (найбільш розвинені два бічні, з’єднані комісурами). Органи чуття практично відсутні.

Таблиця 1. Порівняльна характеристика бичачого ціп’яка, свинячого ціп’яка та ехінокока

Життєві цикли представників цестод

Життєвий цикл бичачого ціп’яка.

• Остаточний хазяїн — людина (паразит локалізується в тонкому кишечнику).
• Проміжний хазяїн — велика рогата худоба.

Зрілі членики відриваються від стробіли й виходять із фекаліями назовні. З них на ґрунт і траву потрапляють яйця. Коли худоба проковтує яйця, в її травному тракті виходить перша личинкова форма — онкосфера (шестигачкова личинка). Вона крізь стінку кишки проникає в кров’яне русло і заноситься в скелетні м’язи, де перетворюється на другу личинкову форму — фіну типу цистицерк (пухирець діаметром 0,6—0,8 мм із загорнутим усередину сколексом). Людина заражається при вживанні недостатньо термічно обробленого (непровареного або непросмаженого) фінозного м’яса яловичини.

Рис. 5. Життєвий цикл бичачого ціп’яка.

Життєвий цикл свинячого ціп’яка.

• Остаточний хазяїн — людина (локалізація дорослої особини — у тонкому кишечнику).
• Проміжний хазяїн — свиня (іноді людина).

Цикл розвитку відбувається аналогічно до бичачого ціп’яка. Якщо людина з немитими овочами або через брудні руки проковтує яйця свинячого ціп’яка, вона стає проміжним хазяїном: онкосфери з кров’ю потрапляють у м’язи, очі чи головний мозок і формують там фіни (цистицеркоз).

Життєвий цикл ехінокока.

• Остаточний хазяїн — хижі ссавці родини Псові (собаки, вовки, лисиці), у кишечнику яких паразитує статевозрілий черв’як.
• Проміжний хазяїн — велика рогата худоба, вівці та людина.

Личинкова стадія — фіна ехінокока — являє собою складний пухир, що повільно росте і може досягати великих розмірів (у великої рогатої худоби його маса може становити до 60 кг). Усередині материнської фіни шляхом нестатевого розмноження постійно брунькуються дочірні та онукувальні пухирі.

Життєвий цикл стьожака широкого.

• Остаточний хазяїн — людина та рибоїдні ссавці (паразитує в тонкому кишечнику).
• Проміжні хазяї: перший — рачок-циклоп; другий — хижі або хижо-мирні риби.

Яйця гельмінта мають потрапити у воду. У воді з яйця виходить війчаста личинка — корацидій, яку проковтує циклоп (перший проміжний хазяїн). У тілі циклопа формується личинка — процеркоїд. Коли риба з’їдає зараженого рачка, личинка проникає в її м’язи та внутрішні органи, перетворюючись на фіну (плероцеркоїд). Людина заражається, вживаючи сиру, в’ялену або недостатньо термічно оброблену рибу чи слабко просолену ікру.

Рис. 6. Життєвий цикл стьожака широкого.

Життєвий цикл карликового ціп’яка.
Цей паразит розвивається без зміни хазяїв. Людина є одночасно і проміжним, і остаточним хазяїном; паразит живе в кишечнику.

Яйця виділяються у зовнішнє середовище і потрапляють в організм людини фекально-оральним шляхом при порушенні санітарних норм. У кишечнику з яйця виходить онкосфера, яка проникає у ворсинки кишки й перетворюється на фіну. Згодом фіни випадають у просвіт кишечника, прикріплюються до його слизової оболонки сколексом і перетворюються на дорослих червів.

Заходи профілактики та боротьби зі стьожковими червами:

• ретельна термічна обробка м’яса (яловичини, свинини) та риби;
• забезпечення ветеринарно-санітарного контролю м’ясних і рибних продуктів на ринках і підприємствах;
• суворе дотримання правил особистої гігієни (миття рук перед їдою, після контакту з тваринами);
• своєчасне виявлення, ізоляція та дегельмінтизація хворих людей і тварин.